Жертвам Бабиного Яру присвячується
– Бабусю, а давай заглянемо в твою скриню. Там стільки всього цікавого.
– Так, в цій скрині збережені пам’ятки мого дитинства.
Бабуся Софія підняла віко скрині та почала показувати семилітній онуці свої скарби.
– Це старий фотоальбом нашоі родини. Це моя шлюбна сукня вишита білим на білому полотні.
– А хто її вишивав, – запитала онука.
– Моя бабуся. Вона була така майстриня: вміла шити, вишивати, чудово варила, пекла, навіть стригти вміла дуже вдало…
– А чиї це червоні черевички? Ой, які гарненькі. Твоі? Чи можна їх поміряти?
Онука не чекаючи відповіді бабусі спробувала одягти черевички собі на ноги.
– Ой, тут в одному грубша підошва. Чому, бабусю? Чиї це черевички?
Онука запитливо подивилася на бабусю, і помітила, що в тої виступили сльози на очах.
– Ой, не питай. Страшна доля у дівчинки, яка їх носила, та її родини. Це була моя товаришка дитинства, Соля.
– Бабусю розкажи…
– Важко це згадувати…
– Ну, будь ласка, бабусю. – Онука вкалала черевички в бабусині долоні. – Розкажи про Солю…
– Гаразд, – зітхнула бабуся, – і глянула за вікно на каштани, які цвіли. Мені і Солі було тоді по сім років, як і тобі сьогодні. І жили ми тут у цій самій квартирі: я, мама і бабуся. Тільки тоді мене не називали бабуся Софія, а просто Софійкою…
Софійка дивилася через вікно на вулицю. В Києві падав дощ, здіймався вітер. А ще пів години тому лагідно світило сонечко і тіні під величними каштанами манили на двір. Бабине літо. Це була улюблена пора бігати під деревами і пробувати ловити каштани, які гупалися на землю. Падаючи, вони тріскали, і з під колючої шкіри вибивався лиснючий новий каштанчик. Софійка приносила їх додому і вони разом з бабусею виробляли чудернацькі фігурки, вінки та букети до осінньої прикраси квартири. З того часу, як в Київ зайшли німці, Софійка з мамою перестали виходили на двір. Бабуся ходила до магазину по хліб та продукти, і приносила їм останні новини. Часто дорослі закривалися в кухні і обговорювали щось пошепки, а до Софійки тільки доносилися звуки. Деколи вона любила пристухатися до цих розмов, коли вже лежала у ліжечку і засинала:
– Кажуть, що вони оголосили, щоб усі євреї зібрали свої документи, коштовності та найкращі речі і прийшли …. в певний день.
– Що це має означати?
– Ніхто не знає, що ти і Софійка наполовину …
До Софійки доносилися уривки розмови дорослих, помаленьку вона заплющувала очі, голоси рідних заколисували її до глибокого сну…
Одного дощового ранку Софійка побачила через вікно свою подругу Солю, яку майже бігцем за руку тягнула мама в бік їхнього будинку. Жінка часто розглядалася навколо, ніби її хтось переслідував, і раптом вони зникли в темному коридорі будинку, де жила Софійка.
– До нас Соля з мамою ідуть, я бачила, як вони зайшли до будинку – сповістила Софійка своїй мамі та бабусі. Дорослі стурбовано переглянулися, і мама побігла відчиняти двері, не чекаючи, коли у них постукають. Всі поводилися так тихо, наче перестали дихати, ніхто не хотів привертати увагу сусідів. В квартиру поспіхом зайшли Соля та її мама Мойра. Соля була одягнена у коротеньку блакитну сукню, білі панчішки, червоні черевички. На ній була сукняна біла накидка, з кольоровими китицями, а її руде волосся на маківці було зав’язане червоною оксамитною стрічкою. Софійці завжди дуже подобалося елегантне вбрання Солі та її мами.
– Соня!
– Соля!
Зраділи діти одна одній і зразу побігли в кімнату з іграшками. Соня включила музику і дівчата почали танцювати. Тихенько, на пальчиках, щоб не чули сусіди чи пeрехожі в коридорі. Так наказала мама.
– Можна я поміряю твої черевички? – запитала Соня, яка мріяла про такі червоні, як у Солі.
– Звичайно, пробуй.
Соня одягла лівий дуже легко і завязала шнурки, а от у правий нога не влазила.
– Цей черевик має спеціальну грубу підошву, бо моя права нога коротша від лівої, цього не видно, але мені це допомагає, щоб ноги не боліли… – прошептала Соля і одягла з легкістю черевик на свою ногу…
Соня зітхнула і зняла черевичок з лівої ноги, простягнувши Солі.
– Я дуже хочу мати такі черевички….
– Мені їх робили на замовлення в майстерні. А давай гратися твоїм ведмедиком і лялькою.
За дитячою грою час минав швидко і непомітно. Діти не чули, як у вітальні стривожено говорили дорослі і ледь стримувала сльози Солі мама.
– Німці вчора прийшли до нас і забрали Адама. Подивилися його паспорт і сказали, щоб він ішов з ними. Коли я запитала, коли зможу Адама побачити, вони сказали, що скоро за нами прийдуть і ми знову поєднаємося назавжди. Мені так тривожно. Я нічого не чула від Адама з того часу. І Ви бачили оголошення в газетах? Усім євреям кажуть взяти документи та коштовності і з‘явитися… Ох не добре це все… страшно мені.
– Ви можете з Солею залишитися в нас на деякий час.
– Дякую, але якщо Адам повернеться і буде нас шукати? Я мушу підти додому і залишити йому записку.
– А якщо записку німці побачуть? Тоді будуть Вас шукати.
– Я закодовано напишу. Дякую Вам за притулок.
Солі мама, Мойра, попросила бабусю, щоб та обрізала її чорні кучері. За цим заняттям жінки трішки забули про тривогу, почали жартувати та усміхатися.
– З коротким волоссям ти виглядаєш, як американська актриса, не пригадаю зараз прізвища. Адам тебе не впізнає, – каже бабуся.
– Адам не впізнає і скаже, поверніть мені мою дружину: вчора вона мала кучері та сукенку, а сьогодні хлоп’яча стрижка та штани з жакетом. Виглядає, як старший брат Солі…
– Головне, щоб німці так думали, а ми з Адамом уже якось порозуміємося.
Мойра гладила свою майже лису голову долонею та усміхалася в дзеркало.
– Ось костюм мого покійного чоловіка, Мойро. Одягни і можеш так побігти занести записку Адамові. А Соля нехай у нас грається з Софійкою.
Мойра одягла чоловічий костюм, картуза на обстрижену голову і вибігла із квартири.
Соля і Соня нічого цього не помітили. Вони були занурені у казковий світ дитячого спілкування. Ведмедик і лялька спали в хатці, яку діти збудували із крісел та покривал під столом, а дівчатка сіли пити чай з канапками, які ім принесла мама.
– Ким ти хочеш бути, як виростеш, Соля?
– Я, насправді, ще не впевнена. Можливо лікаркою, а можливо піду в науку, академію, як мої мама і тато. Мене дуже цікавить все, що пов’язане з функціонуванням нашого мозку… Соля постукала долонькою по голові. Тато каже, що ця сфера ще далеко не вивчена…
– А ти, Софійко?
– Я? Я хочу бути композитором і писати музику для скрипки і фортепіано… В мене стільки мелодій в голові. Хочеш послухати?
– Дуже хочу…
Софійка відкрила чорний футляр, витягла скрипку та смичок і зайняла позицію для початку гри. Соля заколисувала сама себе в ритм музики, як раптом двері кімнати прочинилися і мама Софійки схопила Солю за руку.
– Солю, до нас ідуть німці разом з твоєю мамою. Треба швидко тебе сховати. Заліз в цю шафу за сукенки і будь тихенько, ні одного звуку, що би не відбувалося. Розумієш? Софійко, продовжуй грати, ніби ти практикуєш, і ні в якому разі не припиняй і не виходь з кімнати….
Соля залізла до шафи в коридорі, а Софійка продовжувала грати. Їй було дуже лячно, але я вона не сміла не послухатися маму, отже грала і не виходила з кімнати. Чула лише стукіт військових чобіт, крики і шарпанину, і, за деякий час, коли все стихло, мама зайшла до кімнати, обняла Софійку і заридала.
Софійка нічого не питала. Вивільнилася з маминих обіймів і грала. З того страшного дня, щоб притупити страх, біль і смуток за Солею, Софійка брала скрипку і грала годинами мелодію, яка була останньою музикою, що Соля слухала а в її кімнаті.
– Бабусю, то що ж сталося з Солею? Що сталося, коли до вас прийшли німці? – Запитала онука.
– Мама мені розповідала, що німці схопили Мойру в її квартирі, коли та прийшл залишити записку для чоловіка Адама. Мойра відмовлялася іти з ними, і весь час згадувала Солю. Вона боялася бути розлученою з дитиною. І тому привела німців до нас до хати. По дорозі до нас Мойра бачила, як німці женуть родини євреїв до Бабиного Яру, і вирішила, що краще би було, якби Соля залишилася в нас. Це ми тільки здогадуємося, бо коли Мойра прийшла до нас, вона поводилася наче не сповна розуму, і, наче вона забула, чому прийшла і нічого не знає про Солю. Все ж німці почали обшук квартири. Почали все переглядати. Один з них відкрив шафу, але не помітив, що Соля там ховається. А другий, який стояв далі, сказав, зачекай, ще не зачиняй дверцят – йому впали в око червоні черевички Солі, які здалека було видно під сукенками. Він підійшов до шафи, простяг руку всередину і витяг Солю насильно….
– Мамо! – дитина зі страху притулилася до Мойри. Мойра кричала, і з силою відштовхувала від себе Солю, вигукувала, що не знає її, Соля заливалася сльозами, простягала руки до матері, німці все зрозуміли і забрали їх обидвох. Тоді до моєї кімнати прийшла мама і я перестала грати.
– А що сталося із Солею і звідки ти взяла ці червоні черевички?
– У Бабиному Яру німці розстріляли Солю, Мойру, їх батька. За два дні 29 та 30 вересня у 1941 році німці розстріляли там майже тридцять чотири тисячі євреїв, а також українських націоналістів, циганів, психічно хворих пацієнтів лікарні… Бабин Яр став могилою тисяч і тисяч жертв… Кажуть ще довго рухалася земля, яку насипали зверху на рови, куди скидали розстріляних. Сучасні історики кажуть, що у Бабиному Яру було розстріляно приблизно сто тисяч людей, з них приблизно сімдесять тисяч були єврейського походження.
– Бабусю, ці цифри не вкладаються в голові…. І ніхто нічого не міг зробити?
– Це була війна. Страшна Друга Світова. Тепер ми знаємо багато геройських вчинків, коли рятували євреїв від концтабору, страти… Але німці знищили їх дуже багато… Вічна ім пам’ять.
– Тому ти зажди несеш букетик квітів, як ми ідемо в Бабин Яр. Там твоя Соля… Бабусю, а звідки ти взяла Солині черевички?
– Одного разу я з мамою йшла по вулиці і побачила їх у вітрині комісійного магазину. “Мамо, це такі, як у Солі були”, – я сказала, але не сміла просити, бо грошей нам ледь вистачало на хліб. Мама зайшла до магазину, а мені скзала стояти кого дверей. Довгенько вона говорила з продавцем, тоді витягнула гаманця, і протягнула продавцю десятку. На що він відмахнувся, дістав із вітрини черевички і подав мамі. “Чому він не хотів взяти грошей?” – запитала я маму, яка простягнула мені пару червоних черевичок. “ Бо я йому пояснила, що вони належали дівчинці, у якої одна ніжка була коротша і один з них має не стандартну, грубу підошву”. Це було пояснення мами, коли мені було сім років, а вже пізніше мама мені розповіла, що вона розказала продавцю про Солю, її батьків академіків Мойру та Адама, про їхню страшну долю, і, як доказ, що це так і було, про фізичну ваду Солі. Мама хотіла, щоб я мала ці черевички, як пам’ятку про Солю і наші чудову дитячу дружбу.
– Бабусю, твоя мелодія “Червоні Черевички” це про Солю?
– Так, про Солю і всіх невинно закатованих у Бабиному Яру.